Suchergebnisse

The recent history of Ukraine shows that the state can be in the form of state government (governance) nomenclature, (ie undemocratic), and under its political regime - a totalitarian and administrative state, but at the same time pursue social, paternalistic policies. In the Soviet era, Ukraine was called the Soviet republic, but in fact it was a nomenclature republic, since real power belonged to it not to the Soviets of People's Deputies (deputies of the workers until 1977) or even to the Communist Party, but also to the so-called nomenclature - to the ruling class of the Soviet Union. With regard to the widespread epithet «authoritarian», which is commonly used to characterize the political regime of the post-Stalinist period, this epithet is best used to define the style of leadership rather than the political regime. After the declaration of state independence in Ukraine in accordance with the Constitution of 1996 and amendments thereto, there were parliamentary-presidential (1991-1995; 2004-2010; 2014 and still), then presidential-parliamentary (1996-2004; 2010-2014) models of a democratic republic. It depended on which of the branches of government formally had more authority. However, with regard to the essential, not formal, features of the modern Ukrainian state, it has become a typical oligarchic republic, since the oligarchy plays a leading economic and political role, just as the Communist nomenclature previously did. As for the political regime, liberal policy was proclaimed in Ukraine after the proclamation of state independence - people were granted basic freedoms, a multi-party system was formed, ideological pluralism was introduced, the church was separated from the state and so on. However, as it turned out, it was only the implementation of certain liberal mechanisms in the old bureaucratic system, which subsequently acquired more and more features inherent in the totalitarian regime.As for the political regime, liberal policy was proclaimed in Ukraine after the proclamation of state independence - people were granted basic freedoms, a multi-party system was formed, ideological pluralism was introduced, the church was separated from the state and so on. However, as it turned out, it was only the implementation of certain liberal mechanisms in the old bureaucratic system, which subsequently acquired more and more features inherent in the totalitarian regime. Election of President V. Zelensky and a stunning victory in the parliamentary elections of the Servant of the People Party again led to a certain liberalization of the regime and gave rise to high expectations in Ukrainian society for the development of democracy and the achievement of social justice. However, while the overall picture seems still blurred, its contours are fuzzy and fleeting.An important task of a researcher of recent national history is not so much the description of social processes, political events and phenomena as the disclosure of their contradictory nature, which, among other things, will contribute to the implementation of the cornerstones of historical science - the principles of historicism, objectivity, systematicity. ; Новейшая история Украины показывает, что государство может быть по форме государственного правления номенклатурным (т.е. недемократическим) и по своему политическому режиму – тоталитарным и административным государством, но одновременно проводить социальную, патерналистскую политику. В советские времена Украина именовалась советской республикой, но по сути была республикой номенклатурной, ведь реальная власть принадлежала в ней не советам народных депутатов (депутатов трудящихся до 1977 г.). И даже не компартии, а так называемой номенклатуре – правящему классу Советского Союза. Касаемо распространенного эпитета «авторитарный», который обычно употребляется при характеристике политического режима постсталинского периода, то этот эпитет лучше применять для определения стиля руководства, а не политического режима. После провозглашения государственной независимости в Украине согласно Конституции 1996 г., а также внесенным в нее изменениям, существовали то парламентско-президентские (1991–1995; 2004–2010; 2014 и до н.в.), то президентско-парламентские (1996–2004; 2010–2014) модели демократической республики, что зависело от того, какой из ветвей власти формально было дано больше полномочий. Однако если иметь ввиду сущностные, а не формальные признаки современного Украинского государства, то оно стало типичной олигархической республикой, ведь ведущую экономическую и политическую роль в нем играет олигархия. Подобно тому, как это раньше делала компартийная номенклатура. Что касается политического режима, то после провозглашения государственной независимости в Украине вроде бы проводилась либеральная политика – люди получили основные свободы, была сформирована многопартийная система, введен идеологический плюрализм, церковь отделена от государства и т.д. Однако, как оказалось, это была лишь имплементация отдельных либеральных механизмов в старую бюрократическую систему, которая впоследствии приобретала все больше черт, присущих тоталитарному режиму.Избрание президентом В. Зеленского и ошеломляющая победа на парламентских выборах партии «Слуга народа» вновь привели к некоторой либерализации режима и породили большие надежды в украинском обществе на развитие демократии и достижение социальной справедливости. Вместе с тем пока общая картина кажется еще размытой, контуры ее нечеткими и изменчивые. Важной задачей для исследователя новейшей отечественной истории является не столько описание общественных процессов, политических событий и явлений, сколько раскрытие их диалектических противоречий, что, помимо прочего, будет способствовать реализации краеугольных принципов исторической науки – принципов историзма, объективности, системности. ; Новітня історія України показує, що держава може бути за формою державного правління (врядування) номенклатурною (тобто недемократичною) і за своїм політичним режимом – тоталітарною й адміністративною, але водночас проводити соціальну, патерналістську політику. У радянську добу Україна іменувалася радянською республікою, але по суті була республікою номенклатурною, адже реальна влада належала в ній не радам народних депутатів (депутатів трудящих до 1977 р.) і навіть не компартії, а так званій номенклатурі – правлячому класу Радянського Союзу. Щодо поширеного епітету «авторитарний», який зазвичай вживається при характеристиці політичного режиму постсталінського періоду, то цей епітет краще застосовувати для визначення стилю керівництва, а не політичного режиму.Після проголошення державної незалежності в Україні відповідно до Конституції 1996 р. та змін до неї, існували то парламентсько-президентські (1991–1995 рр.; 2004–2010 рр.; 2014 р. і донині), то президентсько-парламентські (1996–2004 рр.; 2010–2014 рр.) моделі демократичної республіки. Це залежало від того, якій з гілок влади формально було надано більше повноважень. Однак щодо сутнісних, а не формальних ознак сучасної Української держави, то вона стала типовою олігархічною республікою, адже провідну економічну й політичну роль у ній виконує олігархія. Подібно до того, як це раніше робила компартійна номенклатура. Щодо політичного режиму, то від проголошення державної незалежності в Україні нібито проводилася ліберальна політика – люди отримали основні свободи, була сформована багатопартійна система, запроваджений ідеологічний плюралізм, церква була відділена від держави тощо. Проте, як виявилося, це була лише імплементація окремих ліберальних механізмів у стару бюрократичну систему, яка згодом набувала все більше рис, притаманних тоталітарному режимові. Обрання президентом В. Зеленського й приголомшлива перемога на парламентських виборах партії «Слуга народу» знов призвели до певної лібералізації режиму й породили великі сподівання в українському суспільстві на розвиток демократії й досягнення соціальної справедливості. Разом з тим поки загальна картина здається ще розмитою, контури її нечіткими і швидкоплинними. Важливим завданням дослідника новітньої вітчизняної історії є не стільки опис суспільних процесів, політичних подій і явищ, скільки розкриття їх суперечливого характеру, що, між іншим, сприятиме реалізації наріжних принципів історичної науки – принципів історизму, об'єктивності, системності.